Віртуальна виставка

Народився 8 грудня 1994 року в м. Олешки (Цюрупинськ) Херсонської області.

Навчався у спеціалізованій школі №2. 

Денис Бєгіу ріс у звичайній сім'ї і був єдиною дитиною в родині. Виховували його мама з бабусею і дідусем. 

Денис мріяв: піде працювати, тоді мамі не доведеться їздити на заробітки, і вони будуть разом.

Не судилося. Мрії і світлі задуми Дениса згоріли в безпощадному полум'ї війни на Сході. У 19 рокві він пішов захищати єдність і незлежність своєї Батьківщини. А мамі сказав: "Не плач, ти ще будеш мною гордитися".

Водій-електрик медичного пункту 28-ї окремої механізованої бригади.

Загинув разом з іще кількома бійцями при мінометному обстрілі бойовиками українського блокпосту українських військ у ніч з 18 на 19 липня під Шахтарськом.

14 серпня 2014 року — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений — нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

1 вересня 2014 року початок нового навчального року в спеціалізованій школі №2 був ознаменований відкриттям меморіальної дошки в пам'ять про Дениса. Цюрупинчани тепло згадували свого юного патріота.

Він був гарним старанним учнем, просто хорошою цікавою людиною. Незважаючи на свій юний вік, мужньо пішов захищати свою землю. Так виходить, що війна завжди забирає найкращих. Бо вони в перших лавах... Денис Бєгіу назавжди залишиться 19-річним патріотом свої Вітчизни, за яку віддав життя.

Народився 20 вересня 1984 року у м. Вугледар Донецької області. Там виріс, закінчив загальноосвітню школу. Пізніше переїхав із сім'єю у с. Ліві Солонці Олешківського (Цюрупинського) району Херсонської області.

Сержант Збройних Сил України, телефоніст 28-ої окремої механізованої бригади. 12 листопада 2014 року загинув під час обстрілу колони в Ясинуватському районі поблизу донецького аеропорту. 

Указом Президента України №311/2015 від 4 ервня 2015 року "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверентітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі" нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Після школи Руслан продовжив навчання у поліграфічному училищі, але не закінчив. У 2003 році його призвали до лав Збройних Сил України.

28 серпня 2014 року Руслана мобілізували. Місяць тому він перені операцію. Мама плакала, благала, оббивала скрізь пороги, зверталася "за правдою" до начальників в усі інстанції, але її завжди слухняний син цього разу був невблаганний: "Мамо, я ж там народився, хто ж як не я повинен відстояти свою землю від окупантів?"

24 вересня 2014 року був відряджений у зону АТО.

Руслан воював номером обслуги мінометної батареї механізованого батальйону. Побратими поважали його за мужніть і стйкість. Вони впевнено йшли з Русланом у бій. 12 листопада 2014 року у районі селища Піски його група потрапила в засідку, повертаючись із бойового завдання. Руслан Біленко трагічно загинув від кулі снайпера на Донеччині за 30 кілометрів від свого рідного міста Вугледар. 

Поховали відважного патріота 18 листопада 2014 року у Олешках (Цюрупинську).

А 14 березня 2015 року у селі Ліві Солонці пам'ять героя АТО, мужнього захисника Вітчизни, її вірного сина Руслана було увічнено встановленням меморіальної дошки.

Буліченко Володимир Володимирович – старший водій 1-ї мотопіхотної роти 17-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади Оперативного командування «Південь» Сухопутних військ Збройних Сил України, молодший сержант.

Народився 15 жовтня 1975 року в селі Раденськ Цюрупинського (з 2016 року – Олешківського) району Херсонської області. Закінчив середню школу.

З 2016 року проходив військову службу за контрактом у лавах Збройних Сил України. Служив старшим водієм 1-ї мотопіхотної роти 17-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади Оперативного командування «Південь» Сухопутних військ Збройних Сил України (військова частина польова пошта В2304).

Брав участь в антитерористичній операції на сході України.

18 липня 2017 року молодший сержант Володимир Буліченко був важко поранений під час обстрілу опорного пункту поблизу селища Невельське Ясинуватського району Донецької області. Під час транспортування до медичного закладу військовослужбовець помер.

21 липня 2017 року похований на кладовищі села Раденськ Олешківського району Херсонської області.

Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (22.01.2018; посмертно).

Залишились мати та дві доньки.

Народився 2 квітня 1982 року в с. Пролетарка Олешківського (Цюруинського) району Херсонської області. Сержант, служив у 79-ій аеромобільній бригаді. 6 листопада 2014 року загинув під час мінометного обстрілу в ході штурму російськими бойовиками диспетчерської вежі Донецького аеропорту.

Указом Президента України № 915/2014 від 4 грудня 2014 р., "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, високий професіоналізм та з нагоди Дня Збройних Сил України", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Залишилися дружина та троє дітей.

У серпні 2014 року його мобілізують у зону АТО, був номером обслуги зенітного артилерійського взводу 1-ого аеромобільно-десантного батальону. Юрій мав найважливий мотив воювати - за свою Вітчизну, за синів, дружину, матусю і батька, а ще - за своїх одноельчан, друзів... Стурбованій мамі сказас: "Виростуть мої сини, як дивитимуся їм у вічі, якщо захищатиму їх не я". Відстоював Донецький аеропорт.

Загинув Юрій 6 листопада 2014 року в районі Донецького аеропорту у складі зведеної групи.

Зараз діти складають про свого мужнього сельчанина вірші. Присвячують його пам'яті малюнки. Він для них - Герой, бо захищав їх. У селі Пролетарка, де народився Юрій, автомайданівці разом із місцевими мешканцями встановили меморіальну дошку в пам'ять про героїчного воїна.

Народився 29.07.1980 року в місті Одеса (Одеська область), Україна.
“Справжній одесит” – це про нього. Пізніше переїхав та проживав у місті Олешки (Херсонська область), Україна.
Мати Сергія виховувала двох синів сама. Виховувала їх справжніми, сильними, мужніми чоловіками.
З дитинства звик допомагати та підтримувати рідних, бо родина – найбільше щастя, що може трапитися на шляху.
Дуже рано став дорослим і самодостатнім.

Навчався у середній школі №14 м.Одеса, Україна.
Після школи вступив до будівельного технікуму ПТУ 25, який успішно закінчив.
Захоплювався боротьбою і займався плаванням.
Після навчання у технікумі працював на будівництві. Сотням людей зробив першокласні ремонти на найвищому рівні.

Дуже любив природу і рибалку, річки, гори, ліси – то все його.
Мріяв працювати єгерем на пенсії.
Сергій був справжнім одеситом з відмінним почуттям гумору і завжди з відмінним позитивним настроєм, а також професіоналом своєї справи, за що б не брався!
Був надзвичайно справедливою людиною, чорне – бачив чорним, а біле – білим.

Бойовий шлях розпочав у вересні 2014 року.
06.09.2014 року пішов захищати Україну добровольцем, став до лав Збройних Сил України.
Приєднався до 43 добровольчого батальону “Патріот” в/ч пп В0829.
І рівно за рік, 06.09.2015 року повернувся додому з війни, до коханої, в рідну оселю, щоб вже 10 жовтня у них відбулось весілля.

Сергія з війни чекала кохана. Пропозицію майбутній дружині зробив коли вже рік перебував на передових позиціях в АТО. “Пропозицію зробив мені будучи в АТО вже як рік… я була безмежно щаслива наречена, а пізніше – щаслива дружина. ми надихатися не могли на нашого крихітку синочка, Сергій казав на нього “наша радість на старість”- пише дружина

2016 року підписав контракт та знову боронив Україну на передових позиціях. Маленькому сину Сергія, на той час був один місяць.

Звання: молодший сержант
Посада: в.о. командира взводу розвідки 1-ї роти 43-го ОМПБ «Патріот» 53-ї ОМБр, Збройні сили України.

Під час бойових виходів ніколи докладно не вказував маршрут та місця перебування групи, попереджуючи можливу передачу інформації ворогу. Сергій намагався все прораховувати наперед, ця відповідальність за життя інших в ньому була закладена з дитинства.

Влітку 2016 року був поранений. Лежав в госпіталі, не сказавши дружині. Сергій переживав дуже за кохану і “манюню”. Переживав, що кохана буде хвилюватись, а допомогти все одно не зможе.

Сергій Смірнов був патріотом України. Пройшов Попасну, Золоте, Зайцеве, Авдіївку, Новгородське, Світлодарську дугу.

Був нагороджений бойовими нагородами.

Загинув 01.05.2017 року внаслідок російського вторгнення в Україну. На передовій, під час виконання бойового завдання, поблизу селища Луганське (Світлодарська Дуга), Донецької області, Україна.
В той день ввечері група українських військових потрапила під потужний обстріл з боку російських найманців. Троє розвідників намагались врятувати пораненого побратима Юрія Малькова. Але не вдалося, в результаті мінометного обстрілу ворога троє військових загинули. Військових, що не кинули один одного:
Юрій Мальков, Анатолій Біжко та Сергій Смірнов, ще один розвідник був поранений.
06 травня 2017 року у присутності СММ та ОБСЄ, вдалося забрати загиблих та поховати гідно.
Поховали Сергія на кладовищі в місті Олешки (Херсонська область), Україна.

Залишилися: мати, дружина, син Макар (11 місяців), та син Андрій 19 років.